11:03

Право на захист чи право на злочин: про збройне законодавство України

В українському суспільстві з новою силою розгорілася дискусія з проблематики ринку зброї, зокрема, короткоствольної. Але, як і раніше, сама ця тема викликає бурхливі обговорення і суперечки.

Почну з головного: Україна — єдина в Європі держава, де в даний час відсутнє комплексне юридичне рішення всіх аспектів ринку вогнепальної зброї — продажу, покупки і правил безпеки. Парадоксально, але всю потенційно небезпечну сферу обігу зброї в нашій країні регламентує тільки один нормативно-правовий акт — Інструкція до наказу МВС від 28.08.1998 № 622.

Це внутрішній документ Міністерства внутрішніх справ, який, до того ж «юридично прив’язаний» до Закону про власність, який втратив силу з 27 квітня 2007 року. Інструкція не містить однозначних, юридично вивірених і вичерпних відповідей на безліч питань, пов’язаних з придбанням і використанням зброї, що потенційно є джерелом небезпечних юридичних колізій.

А ось закон, який повинен чітко регулювати відносини в сфері обігу зброї, в Україні фактично відсутня.

Сергій Пашинський, голова парламентського комітету з питань національної безпеки і оборони, заявив, що вже восени для громадян України будуть сформульовані якісь нові правові обставини, як розпоряджатися зброєю. Передбачається, що правом володіння зброєю будуть наділені далеко не всі громадяни нашої країни, а тільки певні категорії: відповідний законопроект в даний час розробляється за участю Пашинського.

Безумовно, необхідно дочекатися появи готового законопроекту, і тільки після цього всебічно, в усіх деталях проаналізувати цей документ, нехай навіть в якості прообразу закону. Поки цей документ не закінчений і не доступний увазі громадськості — обговорювати, по суті, нічого.

Але є сенс хоча б коротко відреагувати на ті слова із заяви Пашинського, в яких він згадав про необхідність визначити деякі категорії тих, хто отримає право на короткоствольну зброю — служили в армії, МВС і в СБУ. Це твердження ще більше заплутує ситуацію, породжуючи питання, на які відповідей поки немає. Що таке «служили в армії»? Солдати строкової служби, офіцери і генерали, звільнені в запас або ті та інші разом? Служили і в Радянській Армії або тільки армії України, або до них додадуть тих, хто воював в арміях інших країн світу?

Питання це далеко не пусті.

Нагадаю, що 10 червня 2016 року президент Петро Порошенко підписав указ №248 / 2016 «Про затвердження Положення про проходження військової служби в Збройних Силах України іноземцями та особами без громадянства». Мета документа: упорядкування, відповідно до Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», системи комплектації посад рядового, сержантського і старшинського складу військової служби за контрактом ЗС України іноземцями та особами без громадянства. Виникає логічне запитання: якщо українська держава офіційно бере для виконання військових обов’язків не громадян України, то невже не варто подумати і юридично правильно сформулювати їх потенційне право на володіння зброєю поза військовою служби?

Ясності словами Пашинського не додало заяву його однопартійця по «Народному фронту», міністра внутрішніх справ Арсена Авакова. 6 червня він сказав, що закон, про який висловився Пашинський, Україні не потрібен, бо «більшість українців» проти вільного обігу зброї.

Можна погодитися з думкою профільного міністра, що зброя ні в якому разі не повинно потрапити до осіб з нестабільною психікою, злочинцям, людям з залежностями і психічними розладами. Ці слова Авакова не прозвучали б так легковажно, якби українське суспільство було впевнене в тому, що МВС уже в даний час робить все можливе, щоб люди потенційно небезпечної поведінки дійсно не мали доступу до зброї. Але такої впевненості, ясна річ, зараз не існує.

Законопроекти щодо продажу та носіння вогнепальної зброї час від часу з’являлися за весь період незалежності України. Але жоден із зареєстрованих в парламенті документів про зброю так і не був прийнятий, в тому числі і розроблений кілька років тому Українською асоціацією власників зброї «Про цивільну зброю і боєприпасах».

Під петицією в його підтримку на сайті Президента України було зібрано необхідну кількість підписів громадян.

Лейтмотивом згаданого законопроекту, на відміну від ідеї документа Пашинського, є рівне право всіх фізичних осіб на володіння зброєю. Для повноцінної реалізації цього права не передбачається ніяких привілеїв або обмежень за ознаками, крім прийнятих у всьому світі протипоказань за параметрами охорони громадської безпеки та лікарських протипоказань. Право на зброю має забезпечувати можливість фізичної особи захищати від суспільно небезпечних протиправних посягань життя, здоров’я, майно — і своє, і інших людей, інтереси держави або суспільства. Але цей законопроект фактично був відкинутий владою.

Сам Петро Порошенко неодноразово висловлював думку, що тільки українські правоохоронці повинні мати монопольне право на носіння та застосування зброї. У різних ситуаціях ця його думка так чи інакше була озвучена.

Так, держава повинна мати монополію на застосування сили. І ця монополія передбачає тільки те, що держава, на відміну від всіх типів інших громадських організацій та інститутів, є головним і єдиним носієм політичної влади. Головне призначення держави полягає в тому, щоб обмежувати окремі інтереси людей, перетворювати їх в впорядковані потреби і тим самим забезпечувати свободу суспільства і індивіда в ситуаціях зловживання силою. Ясно, що для виконання цих завдань держава і сама повинна застосовувати силу.

Але право людини на володіння зброєю і його застосування ні в якій мірі не суперечить монополії держави на застосування сили. Ще раз повторю свою принципову позицію — право на зброю одно праву на самооборону. Його мета — забезпечити можливість фізичної особи захищати від суспільно небезпечних протиправних посягань життя, здоров’я, майно — і своє, і інших людей, інтереси держави або суспільства.

Якщо слідувати лейтмотиву законопроекту Пашинського, то він це завдання не вирішує. Поки немає документа, то ми можемо припустити, що фактично мова йде про виділення певної касти «силовиків», що мають монопольне право на «короткоствол». Якщо це так, то такий підхід буде прямим і явним порушенням статті 24 Конституції України, де зазначено, що громадяни мають ідентичні конституційні права і свободи та однаково рівні перед законом. А за логікою Пашинського, може трапитися так, що одним нашим громадянам дозволять озброюватися, різко збільшивши цим самим обсяг їх прав, а іншим — навпаки зменшать, бо фактично позбавлять права на самозахист.

Виділення силовиків в окрему касту і їх озброєння вказує на те, що при владі зростає страх до власного народу. Бажання зберегти в своїх руках «монополію на насильство» доводить: влада бачить в збройному громадянське суспільство противника, а не партнера.

Рішучим противником таких реформ, перш за все, виступає МВС. Адже це відомство активно використовує своє монопольне становище в сфері ліцензування торгівлі зброєю. Це і виняткове право на надання збройних охоронних послуг, і корупція в системі видачі дозволів на придбання зброї громадянам, і встановлення «захмарних» цін на зброю і боєприпаси, і безконтрольна видача нагородної зброї, тощо.

Зрозуміло, що сьогоднішнє становище більш ніж влаштовує працівників органів внутрішніх справ. Тому вони продовжують прикриватися стандартними відмовками про відсутність збройової культури у населення і посилаються на неприпустимість вільного обігу зброї в умовах війни на сході країни.

При цьому влада повністю ігнорує досвід тих постсоціалістичних країн, де, незважаючи на такий же, як і в Україні, рівень збройової культури, свого часу наважилися на прийняття збройового законодавства. В результаті: в Молдові за кілька років відбулося падіння злочинності на 50%, в Польщі злочинність зменшилася на 34%, в Словенії — на 50%, а в країнах Прибалтики — на 40%. Показовим є тут і приклад Англії, де спостерігається протилежна ситуація. Після заборони в 1997 році короткоствольної зброї всього за кілька років кількість пограбувань зросла на 45%, а вбивств — на 54% в порівнянні з 1996 роком.

Що стосується збройного конфлікту на Донбасі, як однієї з перешкод вільного обігу зброї, то це питання також дуже дискусійне.

Проблема зі зброєю в нашій державі дійсно різко загострилася після виникнення на сході збройного конфлікту. Саме він з’явився каталізатором пожвавлення дискусій за узаконення права на зброю. Адже потік нелегальної зброї із зони бойових дій можна оцінити як можливість озброїтися поза законом будь-кому.

Швейцарський збройовий проект «Small Arms Survey» оцінив обсяги нелегальної зброї в Україні від 2 до 6 млн. Одиниць. Зате законослухняні громадяни, незважаючи на однозначно зрослу загрозу опинитися об’єктом збройного нападу, в даний час залишаються фактично беззахисними.

У цій ситуації знову приклад Молдови є показовим. Ухваленню збройового законодавства в цій країні не завадив військовий конфлікт в Придністров’ї. Навпаки, саме він став одним з каталізаторів рішення ввести ринок зброї. І, як свідчить статистика, це принесло позитивні результати: рівень злочинності суттєво впав.

Ще одним важливим моментом, який зовсім не подобається силовикам, є той факт, що дозвіл на володіння короткоствольною зброєю завжди призводить до скорочення чисельності працівників силових структур. Це пояснюється тим, що падіння рівня злочинності неминуче призведе до скорочення зайнятості на великий відсоток правоохоронців. А скорочення працівників означає і зменшення фінансування, що, в свою чергу, зменшує варіанти «розпилу» державних коштів.

Цього року бюджет МВС становить понад 46 мільярдів гривень. Це колосальні гроші для такої злиденної, економічно «угроблених» України. А адже зекономлені кошти однозначно можна було б направити в медицину, освіту, науку, соціальну сферу — вони принесуть більше користі пересічному громадянину.

Україні потрібен Закон. Закон з великої літери. Закон, який розставить всі крапки над «і», однозначно тлумачить: хто, з якого віку, на яких підставах, на яких умовах, якою зброєю міг би володіти і за яких обставин використовувати. І цей закон повинен бути однаковим для всіх. Тільки за таких умов він принесе користь нашій державі і зможе покласти край цим багаторічним дебатів і суперечок.

Ми повинні, нарешті, зрозуміти, що легальне зброя у громадян є засобом самозахисту і індивідуальної оборони. Дані світової статистики впровадження вільного ринку зброї прямо доводять, що узаконення володіння зброєю дисциплінує суспільство. Чим вище рівень легального озброєння населення, тим вище рівень демократії в країні, соціальної відповідальності перед суспільством і громадянами.

Можна довго прикриватися відсутністю збройової культури, а можна, нарешті, на державному рівні почати цю саму культуру творити, розвивати і виховувати. Влада повинна, нарешті, усвідомити, що громадянське суспільство — не ворог держави, а її партнер. А легально збройне суспільство — вже не просто партнер, а сильний і дисциплінований союзник.

Олександр Соловйов

Економіст