У будь-яких правовідносинах, як правило, права однієї людини невіддільні від обов’язків іншого. І для того, щоб ці заходи «можливого» і «необхідного» існували обопільно, вкрай важливо визначити і позначити процес втілення кожного з них. Але якщо ж у правових приписах механізм реалізації не передбачений, то, як наслідок, ми не можемо говорити про цінності прав, що, де-факто, стає фікцією.
Саме до таких в Україні фіктивних прав відносяться: право на життя, здоров’я, честь, гідність, безпека і захист від протиправних посягань на них, що нібито гарантовано Конституцією України. Незважаючи на те, що Конституція визначає життя людини найвищою цінністю, однак права на її захист немає. У підсумку, будь-яка спроба захистити свою честь, гідність, здоров’я і життя від посягання бандитів перетворюється в складну задачу, небезпечну, часто (при успішній спробі), кримінальним переслідуванням з боку держави.
Найбільш резонансна спроба виправити ситуацію була зроблена півтора роки тому. 29 серпня 2015 року на офіційному сайті президента України главою Української асоціації власників зброї Георгієм Учайкіним була зареєстрована петиція, пропозицією якої було доповнення ст. 27 Конституції України наступного змісту: «Кожен громадянин України має право на вільне володіння вогнепальною зброєю для захисту свого життя і здоров’я, житла і власності, життя і здоров’я інших людей, конституційних прав і свобод в разі узурпації влади, посягань на конституційний лад, суверенітет і територіальну цілісність України. Реалізація права на вільне володіння вогнепальною зброєю регулюється відповідним законом і може бути обмежена лише за рішенням суду по окремої особистості «.
Але одного лише зміни Конституції недостатньо, оскільки Основний Закон не може вмістити всі механізми реалізації прав. Тому вкрай важливо прийняти спеціальний закон, в якому будуть регламентуватися безпосередньо деталі. Зокрема, необхідно врегулювати дві складових:
1. визначення того, що саме є захистом;
2. визначення засобів і способів реалізації права на захист.
Перше необхідно для того, щоб дати громадянину можливість легально відстоювати свої права і не боятися будь-яких загроз з боку правоохоронних органів. Друге — для того, щоб озброїти громадянина необхідними інструментами для самозахисту і запобігти їх використання в протиправних цілях.
Одним з таких інструментів є зброя. На даний момент, будь-який громадянин України, який не має проблем з законом і психічних захворювань, пройшовши попередньо відповідну процедуру через дозвільну систему МВС, може отримати дозвіл і придбати як гладкоствольну, так і нарізну зброю. Але її використання і навіть наявність у громадян не регламентовано законом. Більш того, з 2007 по 2016 рік за ст. 263 Кримінального кодексу України ( «Незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами»), було засуджено 52 011 тис чоловік. За статтею, що навіть не спирається на відповідний закон. Абсурд і беззаконня, але такими є реалії нашої держави.
Мабуть, багато хто погодиться: життя та цінність, що дається лише раз. Іншої такої цінності у людини не буде. І не існує будь-якого іншого адекватного способу захистити своє життя від збройного нападу, крім як теж зі зброєю в руках. Будь-який спір між неозброєним людиною і озброєним злочинцем закінчується завжди погано тільки для неозброєного. Тому в Україні має бути прийнята і врегульована система захисту права на життя.
У той же час, в Україні чудово врегульована зовсім інша система і захищаються інші права. Зокрема, система захисту грабіжників, ґвалтівників і вбивць від законослухняних громадян. І саме їм держава надає право безкарно грабувати, ґвалтувати і вбивати не побоюючись особливого опору можливих жертв. А якщо жертва і почне чинити опір, то саме вона і ризикує отримати покарання за всією суворістю закону, що стоїть на захисті прав і свобод бандитів. Чому ж так? Все просто. В Україні діють норми КПК СРСР зразка 1961 року, що в якому вперше в історії СРСР з’явилася норма про «межах необхідної оборони». Раніше подібного не було.
Виникає питання: як людина може дати оцінку загрозу своєму життю від озброєного злочинця або групи злочинних осіб так, щоб знешкодити їх відповідно до норм Кримінального кодексу? Мабуть, ніяк. І видається дуже сумнівним, що прихильники цієї теорії будь-коли зможуть довести як на практиці при збройному нападі можна пригадати Кримінальний кодекс і оцінити свої можливості опору без перевищення меж необхідної оборони. А поки що, випадки успішної самооборони, які привели до загибелі бандитів і пройшли без наслідків у вигляді звинувачення по ст. 118 Кримінального Кодексу для того, хто захищається, в Україні виключно рідкісні.
У всьому цивілізованому світі, до недавнього часу, існувала досить проста практика розмежування самооборони і навмисного вбивства. Але в нападі «толерантності» європейські країни почали вводити в своє законодавство норми, аналогічні радянським, що відверто списало незаперечний факт: сама можливість самооборони знижує приводи її застосування.
Наталія Ковалко
Вчений, адвокат, громадський діяч
Текст написаний у співавторстві з Гаврилечко Юрієм, магістром соціології, експертом Фонду громадської безпеки.